Я почала склеювати клаптик до клаптика себе, полірувала, щоб бути щасливою.
До того було темно 5 років, не було змісту ні в чому, і от змінилось все, наче сонце сходило в мені. Я прокинулась. Я вагітна. Неначе хтось протер старе дзеркало і воно віддзеркалювало світло мого сонця. От воно щастя. Нарешті я знову змогла любити. Мене захопило життя тепер, я бачила світ іншим, начебто тільки зараз збагнула , що таке любов до дитини. В мені прокинулась ніжність, радість, внутрішні світло і тепло. Я потрібна, я любима, бажана. Я маю свою родину, свою сім‘ю. Як я раніше не помічала, яка я щаслива, який в мене прекрасний і дбайливий чоловік. Він пройшов зі мною важкі роди. Він такий чуйний. Хоче у все знати у всьому бере участь. Він любить нас. Він любить мене? В мені прокинулась і матір і жінка водночас. ( може це все гормони) я бажала свого чоловіка, як ніколи. Я була щаслива, я була доглянута, красива, особливо вдома. Принаймні такою я почувала себе. Моя внутрішня радість розливалась по всьому тілу наче живильне молоко матері. Я світилась якимось незрозумілим для мене світлом. Раніше такого ніколи не було. Я знала історії жінок після родів, які знесилені забували про чоловіка. Це було не про мене.

Але йшов час, і я відчувала, що щось не так . Чим більше я світилась щастям, - тим далі від мене був він, затримувався на роботі з кожним днем все довше, він приходив і тішився дитиною, але на мене не звертав уваги. З часом з 8 вечора, купання дитини було перенесено на 12 ночі. Так йому радили співробітниці. Краще спати вночі буде. Може й так. Але приходив він все ближче до купання. Я не робила, це без нього, адже він просив дочекатись. Я тішилась. Він такий чуйний батько, а в мене такого не було. Він у всьому важливому, для дитини брав участь. Купував одяг для малюка без мене, витрачав дитячі гроші без мого відома. Мені якось було прикро , я мріяла разом піти в магазин, чи на прогулянку. Робив документи, адже дитині і мені не варто контактувати ні з ким. Десь більше ніж місяць після пологів я пішла до гінеколога. Це для мене була дуже неприємна справа, але я справилася – я мала бути впевнена, що усі наслідки важких пологів минули і в нас з чоловіком почнеться радісніше подружнє життя. В той вечір я повідомила, що все гаразд, що ходила до лікаря. Нажаль, в цей вечір скінчилась моя ілюзія щастя. Був перший скандал, який почув мій син. «Як я могла піти до лікаря, навіть, якщо це була година часу?», «Як я могла залишити дитину бабусі і йому нічого не сказати, не спитати його дозволу?». Я була збита з ніг. Я наче дзеркало яке відбивало світло щастя розбилась, на дрібні дрізки. Він звинувачував мене, кричав, гепав по усьому що попадалось. Мені було страшно. З цього дня мого великого світлого щастя не стало. Не було і близькості, не було тепла. Але я почала склеювати клаптик до клаптика себе, полірувала, щоб бути щасливою. Я старалась бути найкращою, але ми не ставали ближчими. Втома і недосипання своє робили, я багато не помічала. Він часом не приходив додому вночі, казав, що має роботу. Я вірила. Поки «робота» випадково не подзвонила мені в 3 ночі з його телефону. І голосно, реготала жіночим голосом. Потім я перевірила його комп´ютер, я знайшла переписку. Він пише що любить її… не мене, а якусь іншу. Чому я не пішла?!!! Спочатку я була знову розбита, мені була потрібна поміч друзів. Я просила допомогти мені поїхати, він їх переконав, що то не їхня справа. Сама я не могла. Його батьки просили залишитися, його мама переконувала, що ми обоє винні. «Там, де зрада, - завжди винні обоє.» Я повірила. Я прийняла його провину на себе, я розділила її. З часом він переконував мене, що цього не було. Що я придумала. Переписку стер. Мої щоденники викрав. Повиривав усі підозрілі записи і сторінки. Телефони і комп´ютер поставив на паролі. Усе на паролях мені невідомих. Чому я його не ненавиділа. Я вперта? Чи наївна? Я думала, що зможу зберегти сім’ю. Я будувала як вміла. Але зберегти можна те, що існує. Я вже давно пішла від нього у своїй голові. Залишилося піти тілом…