Для мене буде кращою перемогою, аби у всіх жінок вистачало сил перемагати.
Все почалося з тарілки, яка розлетілася в друзки біля мого вуха, коли я була на 7 місяця вагітності.
Потім потроху билися скляні вставки в міжкімнатних вікнах від ударів ногами, скляні вставки в кухонних меблях. Валився стіл з скляним посудом.
Було дуже-дуже багато в нашому житті битого скла. Як символ часток нашого розбитого життя.
Останнє, що пам'ятає син - як він встиг схопити з ліжечка дитячий матрац і прикрити скляну вставку в спальню, де була я, син і новонароджена донька (6 днів від народження), бо почув, що тато влупив ногою кухонні двері, де вже скла не було.
Уявіть собі - тато дітей - 196 см висота і вага понад 120 кг. Я - 154 см і 55 кг. Я тримаю на руках сина після кормління, два місяця після реанімації.
Спір переходить в сварку, він починає штовхати мене, сильно стискає кисті, відштовхує. І в цій возанині я отримую ляпас в лице, на оці швидко з'являється синець.
І в цьому він звинувачував мене - “сама собі винна, бо спровокувала”.
Хтось дізнається про пройдений мною шлях і дивується в жаху - як таке можливо?? Ти ж героїня - сама вибралась і дітей витягнула, вилікувала, виходила. Але я не відчуваю себе геройкою. Борчинею – так, бо я боролась. Але не геройкою. Я можу зараз підтримувати інших. Для мене буде кращою перемогою, аби у всіх жінок вистачало сил перемагати.
Я можу підтримати, надихнути, але не боротись за когось. Бо це - особиста боротьба тієї жінки, яка у цих обставинах. Я - приклад того, що життя після насильства можливе. Щасливе життя. Ми можемо що завгодно, але не витягнути нікого насильно. Моя роль - лиш показати, що цей шлях існує. Бо ніхто не зможе замість когось боротись. Психологічно це буде називатися “причинити
добро”. Це теж насилля. Підтримка і допомога - тільки на запит.