Щастя наче котик.
17 років одруження, 3 роки зустрічань. 20 років стосунків. В колі насилля. Абсолютна вимушена безпомічність. Замкнена кімната, межі якої бачу лише я, і напевне мій син успадкував від народження бачити її неприступні стіни її зачинені брудні вікна. Ніхто з тих, хто за межами, не розуміть мене .
Сьогодні я розумію - вихід є.
Як сказала мені моя перша вчителька , завжди є вихід поки ми живі. Поки що я не знаю як? І я навіть уявити не можу , яким чином може змінитись моє життя, але я знаю точно, що воно зміниться. Зараз у мене є друзі, які все-ще поруч, є моя психологиня, що допомогла змінити фокус мого зору, побачити моє життя з іншого боку . Якщо хоч трошки заспокоїтись, можна помітити скільки раз я не скористалась виходом, скільки не помітила відповідей на молитви, скільки раз зрадила собі, чому? Бо я в загоні!!! Не знаю звідки в мені вкорінена думка, що просто бути щасливою просто так, ніяк не можна! Тепер я знаю щастя любить тишу. Без драм, нервів, скандалів, просто, без сліз, без болю, його не потрібно вигризати, і мені не потрібно вимолювати чи виборювати право на це в жодної людини. Щастя наче котик, якщо я буду в загоні він не сяде мені на шию чи животик і не почне муркотіти. І мій син, коли я загоні не хоче пригорнутись і обійняти, добре біля тих кому добре, не біля багатих не біля сильних, я хочу бути біля теплих людей біля тих хто не кривдить , біля впевнених та самодостатніх їм не потрібно мене змінювати, чи щось мені доказувати. Ми можемо бути разом просто, без почуття обов'язку, жалю, без вини, а тому що нам добре разом.
Може це про любов? А як любити ближніх, якщо не полюбиш себе...