Я хочу спокою і щастя. Свободи. Щоб мене більше ніхто ніколи не бив.
Я пам’ятаю ніч і холод. Гавкіт собак. Я й до цього випадку йшла з дому, коли чоловік бив мене. Я втікала, спала на вулиці, або у під’їзді. Друзі не хотіли допомагати, казали, що це не їхня справа - вмішуватись у чужі сімейні проблеми. Але цього разу, я вирішила піти назавжди. Автобус до Львова. Холод ночі. Крик якоїсь дитини. У Львові я жила на вокзалі, на вулиці - як коли вдавалось. Одного осіннього ранку я зустріла незнайому жінку. Вона запросила мене випити гарячого чаю, купила мені поїсти. Я розповіла їй свою історію.

Я вийшла заміж, коли мені було 19 років. Насправді, заміж я не дуже хотіла, але батьки наполягали. Спочатку чоловік був хороший, але після народження сина все змінилось. Він мене бив. У декреті я не заробляла грошей, і від нього я теж нічого не бачила. Продукти він сам купував, те, що вважав за потрібне, не завжди нам всім вистачало поїсти. Через рік народилась ще одна дитина, і так 4 дітей, які народжувались щороку. Мене ніхто не підтримував. Батьки звинувачували у тому, що я сама винна, що чоловік мене б*є. Мої батьки підтримували мого чоловіка. Зараз діти вже дорослі. Наймолодшій дочці 24 роки. Вони всі - поламані, а я вже другий рік живу у Львові у притулку. Тоді, незнайомка дала мені контакт організації, котра допомагає жінкам у таких ситуаціях, як я. Зараз я працюю і вже ясніше бачу своє майбутнє. Я хочу спокою і щастя. Свободи. Щоб мене більше ніхто ніколи не бив.