Я стою на краю підвіконника, 8 поверх.
Я можу зробити один крок і мене не буде більше.
В голові проноситься якось все життя.
Далі я пам*ятаю, що я сиджу під столом, а батьки далі сваряться, і ще сусід, вони його теж
закликали.
Півгодини до того, я згадую, тато кидає мене на землю і б*є, копає у спину.
Бо я погана, я захистилась за маму.
Через декілька днів мама домовляється мені про безпечне місце, подалі від батька.
Я живу там десь місяць. Далі вона мене виганяє, назад до тата, бо з Білорусії приїхав її
кавалер, і моє колись безпечне місце стає її місцем "створення стосунків".

Як жити, коли у тебе нікого немає?
Мені далі пощастило, у мене з*явилась собака. Енке.
8 років тому він став сенсом мого життя…